Художники Хмельниччини

Франчук Валерій Олександрович

Народився 10 вересня 1950 року в селі Зелена Красилівського району Хмельницької області.

Художник (живописець - графік). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка № 193 від 03. 03. 2008р. Заслужений художник України №1677 від 30. 11. 2005р. Лауреат премії імені Василя Стуса. Член Національної спілки художників України з 1990 року.

Закінчив Київський Державний Художній Інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) в 1986 році. Графічний факультет, майстерню станкової графіки.

Нагороджений відзнаками та нагородами:

• Орден "За заслуги" III-го ступеня №10118 від 21.11.2008р.- указ президента України №1061/2008.
• Орден "Святого Архістратига Михайла" УПЦ КП №2474 від 26.11.2008р.
• Нагрудний знак "Знак пошани" №3082 від 19.09.2005 №286.
• Почесна відзнака Міністерства культури і мистецтв України за досягнення в розвитку культури і мистецтв №557 від 06. 10 2003р.
• Почесна відзнака Міністерства культури і туризму України "За багаторічну плідну працю в галузі культури" №1332 від 26. 11. 2005р.
• Почесна грамота Київського міського голови №1840 від 05. 03. 2003р., тощо.

Своїми працями в сучасному мистецькому житті Валерій Франчук вносить яскравий самобутній вклад у зведення величного Храму духовної культури України. Його творчість наповнена любов`ю і небайдужістю до України, а полотна позначені глибоким натхненням несуть у собі величезну енергетику добра, щирість високих почуттів, вивищують людську гідність, пробуджують у глядачів вогонь національного буття.

З 1986 по 1989 рр. працював в графічному цеху Київського комбінату монументального-декоративного мистецтва  З 1990 року на творчій роботі.

З 1983 року проводить активну виставкову діяльність. На його рахунку 98 групових і республіканських художніх виставок та 117 персональних виставок (на 05.05.2008 року). Твори зберігаються в багатьох вітчизняних музеях України та країн світу.

На творчість художника написано 234 публікації в газетах і журналах України і світу.

Творче кредо митця: "Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А, кажуть, вона вічна...".

Мазур Микола Іванович

Мазур Микола Іванович — монументаліст, скульптор, живописець-станковіст, графік, педагог. Заслужений художник України з 1996 року. Народний художник України з 2009 року.

Народився 2.01.1948 р. у  Кущівському  зернорадгоспі Кущівського району Краснодарського краю Росії.

Закінчив Одеське художнє училище ім. М. Б. Грекова (1963–1968).

З 1968 по 1979 роки викладав у Хмельницькій дитячій художній школі, з 1973 р. — її директор. З 2002 р. — старший викладач фахових дисциплін відділення «Дизайн» Хмельницького державного університету, з 2004 — доцент кафедри дизайну Хмельницького національного університету, з 2006 р. — керівник навчально-творчої майстерні ХНУ.

Бере участь у виставках різних рівнів з 1972 р. Член Національної спілки художників України з 1987 р. З  7.01.92 р. по 27.07.92 р. — голова правління Хмельницької обласної організації Національної спілки художників України.

Відзнаки і нагороди: І премія МВС СРСР за оформлення дитячого автомістечка (1982), Республіканська премія ім. М.Островського (1989), обласні премії: «Корчагінець» (1987), ім. Т. Г. Шевченка (1993), ім. В. К. Розвадовського (1995), міська премія ім. Б.Хмельницького (1996), «Людина року» (м. Хмельницький) в номінації «Митець» (1998); Всеукраїнська премія «Золота фортуна» (2001), обласна премія ім. Я.Гальчевського (2003), орден за заслуги перед Батьківщиною третього ступеню (2008).

Твори зберігаються в музеях міст Хмельницького, Вінниці, Чернівців, Одеси, Силістри (Болгарія), Бора, Бєлграда (Сербія), Модесто (США), в приватних колекціях в Україні, Росії, Бельгії, Болгарії, Ізраїлі, Канаді, Німеччині, Литві, Польщі, Сербії, США.

                                              Народний живопис

Поряд із канонічним та академічним малярством ще з княжих часів в Україні розвивається унікальний жанр «народної картини». Образи «Козака Мамая» та «Козака з бандурою» стали знаковими для українського мистецтва. Як елемент народного побуту, ці картини стали відображенням характеру та світогляду простого українського народу.

20 століття подарувало ціле гроно талановитих майстрів народного живопису, які у своїй творчості розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені уявою та реалізовані за законами стилістики народного малярства 18—19 століть і українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Приймаченко, Никифор Дровняк, Катерина Білокур, Іван Сколоздря та ін.

Скульптура 1946–1970 років

В УРСР скульптуру сталінської доби знищило населення за перших днів німецької окупації 1941. По перемозі над німцями, радянський уряд почав відновлювати пам'ятники, передусім генсеку Сталіну, щоб після XX з'їзді КПРС (1956) і боротьбі проти «культу особи» знищити їх наново в свою чергу. На їх місце прийшли нові — Леніна та ін. діячів жовтневої революції, а також великої кількости «героїв Радянського Союзу» і «героїв соц. праці». Негативні риси урядової С. тієї доби згодом відзначала сама критика, переклавши провину за них на «культ сталінської особи».

Найбільше розвинений жанр у С. УССР повоєнної доби і досі — портрет. Масово продукувалися портрети «вождів» і «героїв», у яких «документально вірно» передавалися риси портретованих.

Більше індивідуальні портрети (гол. діячів науки, культури, мистецтва) дали І.Шаповал (акад. М.Стражеска, 1949), О.Ковальов (акад. В.Філатова, 1952 іБ.Хмельницького, 1954), Е.Фрідман (акад. Л.Булаховського, 1962), Галина Кальченко (1958–1975 створила цілу ґалерію портретів письм., музик і мистців; цікавіші Ванди Василевської, 1963, І.Кавалерідзе, 1967, Г.Косинки, 1969), М.Рябінін (Фіделя Кастро, 1967), І.Гончар (О.Гончара, 1949, М.Кривоноса, 1952),М. Лисенка (І.Мар'яненка, 1963), Я.Чайка (І.Айвазовського, 1954, А.Монастирського, 1959–1960), Галина Петрашевич (Н.Ужвій, 1947, О.Корнійчука, 1949,1951), В.Власов (С.Крушельницької, 1960). Ювілейні портрети створили І.Севера (І.Франка, 1955), Л. Біганич (Лесі Українки, 1959, М. Заньковецької, 1962), І. Салотос (1969) і Г.Кальченко (1972; два останні — Г.Сковороди), Я.Чайка (В.Стефаника, 1971) та багато ін.

У ділянці монументальної С. створено чимало пам'ятників, насамперед воєнних і партійних діячів. Серед них — М.Щорсові у Києві (1954) роботи М.Лисенка, В.Бородая і М.Суходолова (схожий на відомі кондотьєрські пам'ятники Донателльо і Вероккіо з доби ренесансу). Риси помпезности мають пам'ятники ген. Ватутінові в Києві (1948) Є.Вучетича і низка пам'ятників «двічі героям Сов. Союзу», що їх за окремим указом Верховної Ради будували по містах і селах України. До найкращих з мистецького погляду належать пам'ятники: О.Пушкінові (1962) і М.Лисенкові (1965) у Києві О.Ковальова та модернішийТ.Шевченкові у Москві (1964), створений групою скульпторів (М. Грицюк, А.Фуженко, Ю.Синькевич) та архітектів (А.Сницарєв і Ю.Чеканюк). Варто відзначити пам'ятник І.Франкові перед Львівським Університетом роботи В.Борисенка, Д.Крвавича, Е.Миська, В.Одрехівського і Я.Чайки (1964). Ювілейні пам'ятники поставлено Т.Шевченкові в Канаді в Палермо (1951, М.Вронського) і в Торонто (1961; М.Ковтуна), В.Стефаникові перед бібліотекою у Львові (1971, В.Сколоздри, архітект М.Вендзилович) і Л.Українці у Києві (1973, Г.Кальченко).

Окрему численну групу монументальної С. в УССР творили неперсональні пам'ятники і меморіальні ансамблі, присвячені іст. подіям, жертвам війни, ювілейним датам тощо (1971–1975 — понад 70), виконувані групами скульпторів і архітектів, через що втрачалися індивідуальні прикмети окремих мистців.

У ділянці композиційної С. слід відзначити «Бокораша» В.Зноби (1957), «Олексу Довбуша» М.Рябініна і В.Сколоздри (1951), групову С. «Перед боєм» зБ.Хмельницьким, М.Кривоносом й І.Богуном (О.Супрун і А.Білостоцького, 1954) та ін. Серед молодшої генерації укр. мистців помітне було намагання модернізувати С., наприклад, праці Т.Бриж (серія до старослов. мітології: «Бог війни», «Бог землі, води», «Бог вогню», 1968–1970), Віри Шатух («Пам'ять»,1969), І.Чумака («Слово о полку Ігореві», 1966) та ін. на сучасні теми.

Чимало скульпторів працювали в пластиці малих форм, зокрема в майоліці і теракоті: Б.Довгань («Волошки», 1960), В.Клоков («Біля струмка», 1962), О.Рапай-Маркіш («Чорт на козі», 1965, «Весілля», 1968), Я.Ражба («Мавка», 1960, «Теофан Грек», 1970, «Дон Кіхот і Санчо», 1971), В.Трегубова («Одарка», «Карась», 1970), В.Шатух («Приятелі», 1957) та ін.

У 1970-х pp. помітне відродження медальерства в УССР (перша виставка медалей 1975 у Києві); серед ін. працювали у цій ділянці Г.Кальченко (медалі С.Гулака-Артемовського, Г.Сковороди, 1972; Л.Українки, 1974), Е.Мисько (І.Труша, 1969, О.Новаківського, В.Стефаника, 1972), О.Скобликов (М.Черемшини,1974), І.Хотінок («До 700-річчя Данте Аліґ'єрі», 1965; «До 200-річчя від дня народження І.Котляревського», 1969), та ін.

С. укр. еміграції у перші pp. по війні через постійні переселенчі проблеми не мала тривалої бази для нормального розвитку; проте скульптори активно виявили себе за т. зв. «таборової доби», особливо на виставках у Мюнхені (1947) і Реґенсбурзі (1948): Г.Крук, С.Литвиненко, Б.Мухин, А.Павлось, М.Черешньовський, М.Дзиндра. Г.Крук залишився в Мюнхені і своїми Фігурними і портретними працями здобув визнання у нім. мист. колах. У Берліні працював В. Масютин, один з найяскравіших представників нац. мистецтва (залишив серію медалей-рельєфів укр. іст. постатей, бюсти гетьманів та сучасників). Усі ін., названі вище, у 1948–1950 виїхали до США.

Образотво́рче мисте́цтво — мистецтво відображення сущого у вигляді різних образів, зокрема таких як художні образи на площині (графіка, малярствотощо) та в просторі (скульптура).

Сутність 

Образотворче мистецтво відображає дійсність у наочних образах, відтворює об'єктивно наявні властивості реального світу: об'єм, колір, просторовість, матеріальну форму предмета, світлоповітряне середовище тощо. Проте образотворче мистецтво зображує не тільки те, що доступне безпосередньомузоровому сприйняттю, але й передає розвиток подій у часі, певну фабулу, розгорнуту оповідь. Воно розкриває духовний склад людини, її психологію.

Відображення дійсності 

Образотворче мистецтво у сукупності своїх видів створює реальну картину життя людини та природи, а також наочно втілює ті образи, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії.

Професії у царині образотворчого мистецтва 

Творчих працівників у царині образотворчого мистецтва узагальнено називають художниками (хоча здебільшого кожен із них спеціалізується у певній галузі образотворчого мистецтва — як скульптор, маляр, графік тощо).

Образотворче мистецтво як галузь науки 

Галузь передбачає дослідження засадничих закономірностей генези й еволюції образотворчого мистецтва як у цілому, так і на певних історично детермінованих стадіях його розвитку, зокрема стильових, у різному національному контексті; стадії над усім комплексом питань, пов'язаних із з'ясуванням специфіки жанрово-видової структури образотворчого мистецтва, його змісту та форми; здійснення опису, аналізу, витлумачення, атрибуції мистецьких творів, розгляд особливостей їх суспільного функціонування; вивчення набутків окремих національних шкіл мистецтва, творчої практики художніх об'єднань, угруповань, окремих художників.

При розробленні тієї чи іншої проблематики спирається на досягнення музеєзнавства, реставрації, інших допоміжних дисциплін, враховує досвід споріднених суспільних наук.

Розвиток образотворчого мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів. Знахідки археологів, зокрема, періоду трипільської та скіфської культур, вирізняються майстерною технікою виконання і засвідчують високий мистецький рівень витворів предків сучасних українців.

Дійшли до нас зразки мистецтва Київської Русі, яке розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було пов'язане з церквою і християнською вірою. Провідні жанри образотворчого мистецтва Києво-Руської держави — мозаїка, фреска, іконопис і книжкова мініатюра.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури,живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київськомуСофійському соборі, який зберіг єдині в усій Європі зразки світського монументального живопису 11 століття. Окрасою собору є збережені мозаїки, які прикрашають центральну баню і головний вівтар.

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти (або Богоматір Непорушна Стіна) в центральній апсиді. Мозаїка має 6 метрів заввишки. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні апсиди Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

До 17 століття головними художніми творами в Україні залишалися ікони. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Заможні родини козацької старшини часто замовляли свої портрети.

Дмитро Левицький, 1735–1822, автопортрет (1783)

У XVII–XVIII ст. важливу роль у розвитку національного художнього мистецтва відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі таКиєво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком уХаркові були «додаткові класи» при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва.

Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. Саме тоді багато талановитої української молоді навчалося та працювало в Петербурзькій академії мистецтв. Найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький — родом зКиєва, Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму І. Мартос з Ічні Чернігівської губернії.

Творчість Д.Левицького підняла портретне мистецтво Російськоі імперії до рівня західноєвропейських митців. Магнатська родина Воронцових вважала його за родинного майстра та добре платила за портрети його пензля. А портрети шляхетних смолянок стали унікальною серією портретів всього 18 століття, як і прижиттєвий портрет філософа Дені Дідро, що позував Левицькому в Петербурзі.

Хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв у Петербурзі, багатьох художників приваблює Україна — «нова Італія», як її тоді називали.

Перехід до реалізму ініціював учень Боровиковського, українець з грецьким корінням з Ніжина Олекса Венеціанов (1779–1847). Він мав у своїй майстерні уПетербурзької академії мистецтв значну групу учнів. Але авторитет та блискуча художня манера Карла Брюллова вразила учнів Венеціанова більше й вони перейшли до модного метра.

Серед учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тарас Шевченко, геній українського слова, був за фахом художник. Його творчість охопила декілька галузей малярства: портретну, жанрову, пейзажну, релігійну.

Як представник останньої доби класицизму (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах. Правда, він не уникав і більших образів олійними фарбами (наприклад, «Катерина»), особливу ж малярську славу йому здобули портрети — елегантні жіночі, індивідуальні чоловічі. У романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка» та інших уже помітний відхід від чистого академізму. Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці(серія «Мальовнича Україна» тощо). 1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. На жаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.

Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів: «Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина».

Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів неймовірним талантом писати краєвиди та гру світла на хмарах, деревах, скелях.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем з Острогорського наСлобожанщині Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторі поблизу Харкова.

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду доРосії, сумував за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку «Качанівка» українських меценатів поміщиків Тарновських. В їх родинній садибі «Качанівці» Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини«Запорожці пишуть листа турецькому султану». Таким чином, в його творчості та житті Україна посідала значне місце.

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.

«Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця 19 — початку 20 століть вважається Олександр Мурашко — учень Іллі Рєпіна, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе».

Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчостіСергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажіПодніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.

1900 року Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишемстворює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історик Дмитро Яворницький, засновник музею в Катеринославі.

Живопис 20 століття[ред. • ред. код]

Федір Кричевський (1879–1947), автопортрет

Казимір Малевич (1878–1935), автопортрет, 1908 або 1910-11

Зинаїда Серебрякова (1884–1967), автопортрет «За туалетом», 1909

Трохи пізніше, ніж в Західній Європі в Україні на межі столітть з'являються художники-імпресіоністи, які прагнуть передати у творах витончене відтворення особистісних вражень та спостережень. Яскравим представником цієї генерації малярів був Микола Бурачек, відомий картинами Дніпра та Києва.

Довгі роки мешкала під Харковом у селищі Нескучне жінка-маляр Зінаїда Серебрякова(1884–1967), багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Вона також належить до вітчизняних імпресіоністів. Після еміграції Серебрякова довгі роки мешкала у Франції та Бельгії. Частину робіт закордонного періоду майстрині передано в Київ.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка,Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін.

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич — засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктатусоціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Садовського Віталія, Андрія Чебикіна,Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.